Для більшості День Перемоги асоціюється з покладанням квітів біля пам’ятників, урочистими промовами зі сльозами на очах, орденами на грудях стареньких ветеранів та болючими спогадами про жахи війни. Але є ще один бік історії цього свята – суперечливий та цинічний. Колись його забороняли, а про героїв війни воліли не згадувати. А для Рівного перші повоєнні роки взагалі були не радісним початком мирного життя, а часом репресій, заборон та важкої праці, пише rivnenski.info.
Свято скасовано
День Перемоги як святковий та неробочий запроваджено Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1945 року “Про оголошення 9 травня святом Перемоги”. У червні того ж року у Москві відбувся надзвичайно помпезний парад на Червоній площі. Проте генералісімус Сталін святом цей день не вважав, адже він планував завоювати Європу, а цього не сталося – радянська армія дійшла лише до Берліна, а не до Ла-Маншу. Тож у 1947 році він підписав новий указ, згідно з яким 9 травня було визнано звичайним робочим днем, а отже й усілякі урочистості було скасовано. Єдиною згадкою про перемогу тоді були салюти в містах-героях та короткі публікації у пресі.
Деякі історики припускають, що Сталін враховував, що країна переживала відбудову, і треба було більше робочих днів, але ж інші великі свята не скасували – 23 лютого, 7 листопада, 1 травня. Ба більше, “вождь” запровадив додатковий вихідний, якого раніше не було – 1 січня.
Знову відзначати День Перемоги почали лише через 20 років після завершення війни за часів любителя помпезних святкувань генсека Леоніда Брежнєва. Почалося творення культу “Великої Перемоги”. З 1995 року, після розпаду Радянського Союзу, традиція проведення парадів Перемоги збереглася вже у суверенних державах, у тому числі й в Україні.
Забуті герої
У суверенній Україні ставлення до ветеранів завжди було шанобливим, проте так було не завжди. У перші роки після війни про фронтовиків радянська влада зайвий раз не згадувала. Героїв війни за наказом Сталіна позбавили доплат за ордени та медалі, а також інших пільг – безоплатного проїзду в громадському транспорті, безоплатних комунальних послуг. Усе це пояснювали тим, що треба відволікти втомлений народ від війни.
Особливо зневажливо та цинічно ставилися до колишніх полонених. “Вождь” прагнув ізолювати їх від суспільства, адже вони були свідками неприємних поразок Червоної Армії. Їхні свідчення могли бути шкідливими для радянської пропаганди і зруйнувати образ безгрішного Сталіна та військового керівництва СРСР. Полонені на власні очі бачили, як живе Європа, і знали всю правду.
Згідно з офіційною статистикою, лише 20% військовополонених мали змогу повернутися додому до родин, а решту Сталін відправляв у табори мінімум на 5 років на примусові роботи з відновлення зруйнованої війною держави.
Страшно й згадати, скільки доль було зруйновано не лише війною, а й жахливим ставленням радянської влади до тих, хто хоробро звільняв країни СРСР від нацистів. У повоєнні роки міста і села Радянського Союзу були заповнені скаліченими фронтовиками, які змушені були принизливо просити грошей на їжу. Хоча деякі з них намагалися зберегти людську гідність та солдатську честь, більшість усе одно стала жебраками – травмованими фізично та психологічно й покинутими близькими.
Як Рівне святкувало перемогу
Звістку про завершення війни рівняни зустріли радісно-насторожено. Хоча вони й були щасливі від того, що над ними знову панувало мирне небо, підсвідомо вони очікували нової біди. Рівне належало до Західної України, ненависної радянській владі, і в пам’яті його мешканців досі жили спогади про репресії 1939-1941 років у рамках так званого “визволення”. І невдовзі їхні побоювання справдилися.
Удень рівняни працювали на відбудові міста, а вночі боялися, щоб за ними не приїхав “чорний воронок”. Вояки НКВС старанно вишукували усіх, кого не влаштовував радянський лад, і тих, хто допомагав “бандерівцям”. Таких заочно судили у Москві й відправляли до Сибіру, а в їхні домівки заселяли нових партійно-господарських кадрів із Росії та сходу України. За спогадами місцевих, їх відразу призначали на керівні посади, а поводилися новоприбулі нахабно та зверхньо.
Після закінчення війни центральними вулицями Рівного пройшло декілька військових підрозділів та проїхали армійські формування, які поверталися з фронту на місця дислокації. Це був своєрідний військовий парад у нашому місті. Тоді на вулиці вийшло майже все населення Рівного, вишикувавшись вздовж вулиці Соборної (у 1945 році це була вулиця Сталіна). Військових зустрічали квітами та радісними криками “Ура!”.
Культ вождя не оминув і Рівне у повоєнні роки. Сталін “дивився” на містян з портретів у державних установах, магазинах, дитячих садках. Навіть якщо в кіно під час сеансу на екрані з’являвся Сталін, усі мусили підвестися.
Для пересічних рівнян до 1965 року День Перемоги відзначався по-різному. Деякі родини воліли про це не згадувати, в інших накривали пишні столи і кликали фронтових друзів, а хтось просто пив горілку і плакав. Після 1965 року ветеранів з Рівного почали масово запрошувати з виступами на підприємства, до шкіл і навіть дитячих садків. Зазвичай це були довгі нудні монологи наскрізь просякнуті пропагандою, але були й ті, хто відмовлявся виступати після детальних інструкцій, як не сказати зайвого.