Він подарував українським читачам найкращий у країнах колишнього СРСР переклад легендарних творів світової класики, був видатним педагогом і мистецтвознавцем. За свої вагомі досягнення у художньому перекладі Борис Тен отримав престижну премію імені Максима Рильського, а його ім’я незмінно входить до списку найвідоміших поетів та письменників Рівного. Він творив та розвивав рідну культуру навіть попри утиски радянської влади, а його твори стали вічним взірцем досконалого українського перекладу, пише rivnenski.info.
Життєвий шлях відомого перекладача
Микола Васильович Хомичевський – справжнє ім’я митця. Його літературний псевдонім походить від давньогрецької назви річки Дніпро – Бористен.
Народився майбутній поет і перекладач 9 грудня 1897 року у селі Дермань Рівненської області у родині священника Василя Хомичевського та вчительки Віри Іваницької. Микола був шостою дитиною у сім’ї.
Символічно, що рідне село поета неодноразово згадувалося в історичних актах ще з 14 століття як місце, де почала діяти перша в Україні сільська друкарня. З цією друкарнею пов’язані імена першодрукарів Івана Федорова та Івана Тростянецького. Так, духовні корені Бориса Тена сягають у багаторічну історію його малої батьківщини – саме тут формувалася його різнобічна особистість.
Всі близькі й далекі родичі Бориса Тена були великими шанувальниками та учасниками народних свят, тому він зростав у творчому колі, де плекалася любов до сцени, музики, театру. Навчався майбутній перекладач у Дерманській школі, потім у Клеванському духовному училищі та Волинській духовній семінарії. З початком Першої світової війни родина Хомичевських переїхала до Житомира, де Борис Тен закінчив Житомирський державний університет ім. Івана Франка. Після завершення навчання Борис Тен працював вчителем в одній із житомирських шкіл та паралельно робив перші спроби пера. У 1923 році в журналі “Червоний шлях” був опублікований перший вірш Тена “Роззуюсь – на яру траву”.
З 1924 року Борис Тен жив у Києві і працював у видавництвах “Сяйво”, “Книгоспілка”, Державному видавництві України. Столиця відкрила перед Теном нові творчі горизонти. Знайомство з лідером неокласиків, перекладачем та критиком Миколою Зеровим, Максимом Рильським і академіком Олександром Білецьким відіграло значну роль у формуванні світогляду молодого поета.
Арешт НКВС, післявоєнні роки та головні літературні здобутки

1929 рік став для Бориса Тена трагічним – його заарештували та засудили до десяти років ув’язнення у виправно-трудових таборах за зв’язки з Українською автокефальною православною церквою. Він відбував покарання на Далекому Сході, у Владивостоці, і найбільшою втіхою у роки ув’язнення для нього залишалася творчість: спів, музика та знання іноземних мов. Перекладач домігся дозволу створити хор із в’язнів у концтаборі. 1 вересня 1936 року Борис Тен був достроково звільнений.
З початком Другої світової війни поет був мобілізований до лав Червоної Армії, звідки потрапив у німецький полон, а потім – у концтабір. Там його навіть засудили до розстрілу за підготовку втечі, але в останній момент змінили вирок на каторгу в Німеччині.
Лише у 1945 році Борис Тен зміг повернутися до Житомира. Там його чекала дружина Аполінарія та син Василько.
Більшу частину свого подальшого життя легендарний перекладач присвятив викладанню. Він учителював у середніх школах Житомира, викладав латинську мову та музичне мистецтво в педагогічному інституті та музичному училищі. Але весь цей час поряд із ним завжди була література.
Головна заслуга Бориса Тена перед українською культурою – переклад поем Гомера. Він вважав це основною місією свого життя і витратив багато років, досліджуючи українські переклади Гомера своїх попередників у пошуках власного стилістичного та науково-історичного підходу. “Одіссея” у перекладі Бориса Тена видавалася двічі: у 1963 та 1968 роках. “Іліада” – у 1978 році. У 1982 році вийшов збірник перекладів античних творів “Давньогрецька трагедія”. Крім цього, Борис Тен переклав десятки творів з англійської, грузинської, молдовської, латвійської, німецької, польської та французької мов.
Помер славетний майстер слова 12 березня 1983 року.