“Для кожного Йорданія різна: для когось вона, як другий дім, а хтось – не бачить свого життя тут”.
Саме з таких слів розпочала розмову з нашою журналісткою Марина Грицевич, зарічненка, яка вже три роки проживає в Йорданії, арабській країні, що розташована у Західній Азії. Тут жінка створила сім’ю та отримала омріяну роботу, пише rivnenski.info.
Про те, який шлях довелось пройти, аби скласти лікарську присягу в іноземній державі та як влаштоване життя української жінки у мусульманській країні Марина поділилась з журналісткою нашого сайту.
Для лікарів кордонів не існує
Марина родом із Зарічного, що на Рівненщині. Ще з дитинства вона прагнула стати лікарем, і її мрія втілилась в життя. Адже, як відомо, для лікарів кордонів не існує.
“Здобути фах медика – це була моя дитяча мрія. На питання, ким ти хочеш бути, коли виростеш, я відповідала – стану лікарем”, – розповідає Марина. – “Оскільки моя мама працює в лікарні, будучи ще маленькою, я багато часу проводила у неї на роботі. Тому мій вибір був очевидним. Закінчивши дев’ять класів Зарічненської ЗОШ, ми з подругою вирішили вступити до медичного коледжу. Але так сталось, що вступила на омріяний фах я сама.”
Першу медичну освіту жінка здобувала у Костопільському медичному коледжі за спеціальністю «сестринська справа». Навчання тривало чотири роки, тому паралельно, закінчуючи випускний курс, вона готувалась до ЗНО. Успішно отримавши диплом про закінчення коледжу, майбутня лікарка вступила до Буковинського державного медичного університету, що у місті Чернівці. А вже на другому році навчання в університеті Марина познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Ахмадом. Вже тоді дівчина усвідомлювала, що її чекає переїзд до іншої країни, а разом з тим і підтвердження свого диплому лікаря, адже працювати за фахом було і залишається важливим для неї.
“Переїхавши до Йорданії, для початку необхідно було підтвердити диплом. Для цього дається рік на проходження практики в лікарні, по три місяці у відділеннях педіатрії, внутрішньої медицини, хірургії, акушерства та гінекології, а також один місяць на приймальному відділенні. Після закінчення цього року обов’язковим є іспит, який називається «імтіяз». Він один з найскладніших у Йорданії. Забігаючи на перед, скажу, що для того аби пройти резидентуру (по нашому – інтернатуру) тут необхідно скласти щонайменше вісім іспитів. Тому цей іспит скласти з першого разу складно, але можливо”, – ділиться зі мною лікар. – “Підтвердивши диплом, ти стаєш «табіб ам», тобто загальний лікар. З цього часу тобі відразу дозволяється працювати у приватних клініках, відкрити власну клініку, або ж чекати чергу на працевлаштування до державної лікарні.”
За словами Марини, професія лікаря в Йорданії дуже престижна і поважна. Для того, щоб навчатись медицині в цій країні, потрібно закінчити навчання у школі з оцінкою 98-100% зі всіх предметів. Ті, хто закінчив школу з балами 85-95% і хоче бути лікарем, змушені їхати навчатись до іноземних держав. Багато хто з йорданських вступників обирає Україну, Китай, Молдову, Румунію, росію.
“За останні роки кількість лікарів у Йорданії суттєво збільшилась. А це значить, що чергу в державну лікарню треба чекати, інколи, навіть роками, бо вона формується залежно від результатів закінчення школи, університету, імтіязу. У нашому місті, це може тривати 1-2 роки, тим часом, як в столиці Амман, до 3-4 років. Тому багато хто шукає альтернативу – відкриває власні кабінети, іде на резидентуру або ж їде за кордон проходити спеціалізацію. Резидентура в Йорданії є безоплатна, коли ти отримуєш заробітну плату у приватній клініці. Або ти оплачуєш своє навчання деінде і, відповідно, не отримуєш нічого”, – каже Марина. – “Я вирішила не чекати своєї черги і піти на резидентуру. Склала два іспити, письмовий і усний, і наразі проходжу спеціалізацію «акушерство і гінекологія» у військовій лікарні. Ця лікарня один із престижних і сильних медичних закладів у нашому місті, тому потрапити сюди було моєю метою.”
Лікарка відмітила, що система охорони здоров’я в Йорданії і в Україні відрізняється. У Йорданії – страхова медицина, тому кількість пацієнтів величезна. Наприклад, за одне чергування лікарю доводиться приймати 200 пацієнтів, 6-7 природних пологів і 8-10 – кесаревих розтинів, які є нормою.
Питання мови жінка теж вирішила, адже у Йорданії усі жителі володіють англійською мовою, а тривале перебування серед носіїв арабської мови теж дає знання.
“На роботі я розмовляю двома мовами. Уся медицина на англійській, з пацієнтами спілкуюсь арабською. Можу навіть читати на арабській, але дуже повільно. Не пишу, документацію на роботі за мене заповнюють медсестри. Хоча, дуже багато лікарів володіють російською, тому іноді доводиться використовувати і її”, – зазначає Марина.
У мусульманській країні свої закони
У мусульманських державах роль жінки визначена, вона є дружиною та берегинею домашнього затишку. Окрім того, вікові традиції арабських країн диктують чимало табу для жінки. Заради справедливості варто відзначити, що й чоловіки повинні дотримуватись усіляких звичаїв. Проте, Йорданія, хоча й мусульманська країна, але досить сучасна. Тут не настільки потрібно хвилюватися про одяг або боятися національних та релігійних конфліктів. Місцеві жителі – дружелюбні і дуже гостинні. І, попри чутки, Йорданія була і залишається спокійною, цивілізованою країною, де практично кожен розмовляє англійською мовою.
- “Жінки в Йорданії соціально адаптовані. Вони працюють, їздять за кермом і взагалі роблять все, чого хочуть. Жінка тут, наче ніжна квітка, тому вона не змушена працювати на фізично важких роботах або роботі під сонцем. Якщо ж жінка не хоче працювати, її ніхто не змушує”, – розповідає про життя жінки у мусульманській країні наша землячка.
Крім того, Марина відзначає, що Йорданія кожному різна. Це залежить від багатьох чинників – від місця проживання, родичів чоловіка, вашого ставлення до культури і традицій, ваших очікувань загалом. Країна мусульманська, тому існують і застереження. Наприклад, обмежується будь-який контакт незнайомих жінок і чоловіків. Як наголошує дівчина, це все зроблено для захисту жінок, зокрема покритих, щоб вони вільно себе почували.
Для самих йорданців набагато важливіше проводити час у родинному колі чи колі близьких друзів. У вихідний – п’ятницю – місцеві жителі традиційно збираються у родинному колі та проводять час разом. Уся сім’я збирається вдома, або на природі, мама готує традиційну страву – марсаф.
А ще співрозмовниця наголошує, що люди у Йорданії щедрі і люблять гостей. Тому, ідучи в гості, начебто на чай, треба бути голодним, адже на гостині і нагодують, і з собою всяких смаколиків дадуть.
Існують і деякі мінуси проживання у цій арабські країні. Серед усього, насамперед, це вартість проживання – дуже дорого. Ціни на житло, комунальні платежі, автомобіль і взагалі все – високі. Із всіх країн Близького Сходу, найдорожча столиця Йорданії – Амман. Є і деякі незручності.
“Так склалось, що тут немає достатньо місця для відпочинку з дитиною. Мало парків та дитячих майданчиків. До усього шалений ритм на дорогах – в кожній сім’ї по 1-2 машини, тому кількість авто на дорогах величезна. Мало хто дотримується правил водіння, а водії нетерплячі. Не скрізь є пішохідний перехід, тому люди переходять дорогу де заманеться. До теми транспорту, місцеві маршрутки не мають зупинок, тому якщо тобі потрібно вийти, треба постукати копійкою у вікно”, – посміхається. – “Для нас це дивно, а для них норма, коли гості приходять без попередження, інколи навіть у 12 годин ночі. Але ніхто і ніколи не викаже своє невдоволення. Гостям завжди раді, жартують і пригощають, пригощають, пригощають”, – каже українка.
Як і у кожному куточку світу, де б ти не був, будуть свої позитивні та не дуже позитивні моменти. А ще, кажуть, що нема ніде краще, ніж удома, там, де ти народився.
“Пристосуватись було не складно. Спочатку було цікаво, все нове, а потім – звикла. Є дещо не звичного, як для нас, українців. Але розумієш, що люди так живуть і змінити ти нічого не в змозі. Тому, легше просто не звертати увагу, аніж зациклюватися і ускладнювати собі життя”, – резюмує Марина.
Про свій вибір жінка не жалкує. Вона дякує Богу, що все склалось саме так. За Україною, звісно, сумує. На жаль, за три роки вона не мала змоги приїхати, але сподівається, що обов’язково це зробить.