Серед мільйонів народжених у тій чи іншій області України свого часу на світ з’являються постаті, які залишають величезний слід у нашій історії. Погодьтеся, якщо їх пам’ятають десятки, ба більше, сотні років, то щось вагоме за своє життя вони все ж зробили. Такою особистістю родом з Рівненщини є, зокрема, і Улас Самчук. Детальніше про нього – у матеріалі далі на rivnenski.info.
Улас Самчук – уродженець Рівненщини
Народився Улас Самчук у лютому 1905 року на півдні Рівненської області – у відомому в регіоні селі Дермань, що на Здолбунівщині. Хлопчик був третьою дитиною в сім’ї – сім’ї заможних і працьовитих селян. Що цікаво, усі предки Уласа були славними хліборобами за покликанням серця (за винятком Данила Гуца – він був козаком), відтак від юного Самчука чекали того ж. Але, як можна здогадатися, склалося трохи інакше.
Хоча любов до землі і повагу до важкої праці на ній, батьки сину привили. Так само, як і привили йому любов до малої батьківщини – рідного Дерменя. Тому й не дивно, що згодом, після років-років, проведених в еміграції, Самчук все одно з теплотою у серці відгукувався про село на Рівненщині:
“Дермань для мене центр центрів на планеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився… Але також тому, що це справді “село” неначе писанка“: з його древнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами”.
У Дермані Улас разом із сім’єю (татом Олексієм, мамою Анастасією, братами Василем, Федотом і сестрами Катериною та Василиною) проживав до своїх восьми років. Спершу вони мешкали на кутку Запоріжжя (до речі, цю місцину назвали на честь уже згаданого нами вище предка Самчуків – козака Данила Гуца, який проживав на Січі), а згодом – на хуторі Лебедщина. Після цього, у 1913 році, родина переїхала в село Тилявці (сучасна Тернопільщина). Причина такого рішення дуже проста: саме там батькові Уласа врешті-решт вдалося придбати чотирнадцять десятин землі. Тож на такій собі з одного боку позитивній, а з іншого навпаки ноті дороги юного Самчука із Рівненщиною і розійшлися. Щоправда, розійшлися на певний час, не назавжди.
Що ж далі?
Переїхавши до Тилявців, Улас розпочав навчання у місцевій народній школі. Там можна було здобути лише початкову освіту, тож, закінчивши у 1917 році 4-ий клас, не так у юного Самчука, як у його батьків постало питання, де син продовжить навчання далі? Зупинилися на школі, що діяла при Дерманській Свято-Феодорівській учительській семінарії. Так Улас знову повернувся на Рівненщину.
Та, на жаль, лише на 4 роки – саме стільки часу хлопець навчався у Дермані. Хоча планував залишитися у Рівненській області довше, вступивши в 1920 до тієї ж самої учительської семінарії, але… Але в тому році поляки закрили всі українські навчальні заклади, через що Улас був змушений змінити свої плани. І змінив, вирішивши, що здобуватиме освіту в Українській мішаній приватній гімназії імені Івана Стешенка в Кременці, що на Тернопільщині.
Направду кажучи, це рішення було позитивним щонайменше для подальшого становлення Самчука як одного з представників української (саме української!) еліти. Чому так? А тому, що у 20-их роках минулого століття Кременець вважався тим містом, де активно вирувало культурне життя, адже саме там свого часу проживали люди, які фактично і творили тодішню українську історію: Павло Граб, Петро Трепет, Роман Бжеський, Семен Жук, Йосип Жиглевич, Михайло Черкавський тощо. Під час навчання в гімназії Улас і познайомився з усіма ними. Та не просто познайомився, а й відчув, що ці люди є його спорідненими душами, відтак молодого Самчука почали залучити до своїх проукраїнських справ – участь у літературно-мистецькому гуртку “Юнацтво”, діяльність в лавах партій тощо. Зрозуміло, що польській владі це не могло подобатися, тож у висновку не обійшлося без деяких “але”.
І проти більшовиків, і проти поляків: позиція Самчука
Закінчити гімназію у Кременці Уласу так і не вдалося, бо його було мобілізовано до польської армії. Очевидно, що юного Самчука, який прагнув здобувати знання, а не воювати за не свою державу, це обурило. Та все ж він розумів: змінити щось не в силі, адже, очевидно, такі кроки робилися навмисно – аби ставати на заваді будь-чому українському. Відтак ось і вона – причина ненавидіти поляків.
Після того випадку Уласу нічого не залишалося робити, як покласти маленькі, але все ж надії на більшовиків. Відтак він наважився перетнути польсько-радянський кордон та переїхати до Києва, сподіваючись, що хоч там йому дадуть можливість закінчити університет. Але ні. Почувши, якою мовою розмовляє хлопець (спойлер: українською), прикордонники затримали юного Самчука і передали назад полякам… Після цього “втікача” ув’язнили на пів року. Тож так, ось і вона – причина ненавидіти більшовиків.
Життя Уласа Самчука за кордоном
Оскільки не склалися стосунки в Уласа ні з поляками, ні з більшовиками, а надіятись на відновлення української державності було марно, вирішив Самчук емігрувати за кордон. Щоправда, мав деякі перепони – служив у польській армії, нагадаємо. Але чи зупинило це хлопця? Ні! У липні 1927 року, коли його полк проходив навчання поблизу кордону у районі Горішнього Шлезька, Улас дезертирував до Німеччини. Так, його знову спіймали, і знову ув’язнили на три тижні. Але, найголовніше, вже не видали польській стороні: тож відтоді Самчук і поповнив списки українських емігрантів.
Спочатку він зупинився у місті Бойтен. Сам-один у чужій країні – зрозуміло, що на початках Уласові було дуже складно. Зокрема, аби мати бодай якісь кошти для прожиття, чоловік працював наймитом в місцевого міщанина – тепер відомий на всю Україну прозаїк тоді відповідав за розвезення заліза у копальні та гути. Але навіть незважаючи на це, Самчук продовжував щось писати. Саме у Бойтені з-під його пера вийшли такі новели: “Образа”, “Собака у вікні”, “Четвертий чоловік”, “Мадонна квітучого саду”.
Далі його доля закинула до Праги. Зауважимо, що якраз тоді, у 20-30-их роках ХХ століття, у цьому чеському місті проживало чимало українських письменників, яких вижили з рідної землі поляки та більшовики, тож емоційно Самчуку тут було вже легше, ніж у Німеччині.
Повернення в Україну
Але ще легше Уласу стало у 1941 році – тоді, коли він вперше за стільки часу повернувся до рідної України. Приїхав на Батьківщину Самчук у складі однієї з груп ОУН. І зупинився він не деінде, а у Рівному. Там чоловік очолив випуск газети «Волинь», адже вважав:
“У ці складні часи український народ не повинен бути «безсловесним» і має творити власне інформаційне поле”.
Побув на рідній Рівненщині Улас недовго: у 1944 знову емігрував до Німеччини, а опісля – оселився у Канаді. Там ж, у Торонто після короткої тяжкої недуги, Улас Самчук і помер.
Чи пам’ятають про Уласа Самчука на Рівненщині?
Пам’ятають. Як мінімум, на місці, де народився та жив письменник, стоїть камінь з табличкою, який свідчить, що місце свого роду пам’ятне. А ще – є встановлена меморіальна дошка на честь Самчука на стінах Дерманської гімназії, де вчився Улас, і облаштований музей, в якому донині зберігаються речі прозаїка, передані з Канади.
Про те, що пам’ятають, свідчить і пам’ятник, який знаходиться у центрі Рівного, а також те, що вклад Самчука в розвиток української літератури в області, де він народився, не знецінюють, а, навпаки, відстоюють. Про що це ми? Коротка передісторія: свого часу режим Віктора Януковича заборонив вивчення творів Уласа Самчука у школі. Мовляв, це травмує дитячу психіку, бо ж чоловік писав і про голодомор, і про війни, і про тяжке життя українців загалом. Рівненські активісти та навіть депутати місцевої облради, на щастя, з цим не погодилися, тож неодноразово зверталися до Міністра освіти і науки України з вимогою повернути твори Самчука до програми української літератури.
Тож так, радянська та частково українська влада робила все від них залежне, аби про Уласа Самчука, патріота своєї країни, не те що не пам’ятали, а й не знали взагалі. Але на вдалося. На щастя, їм не вдалося.